Хороший человек, как говорят у вас в Одессу - это шо профессия такая.
В Одессе так безграмотно не говорят.Даже китайцы с 7 го км.
Цитата:
Сообщение от Buscador
А одесская школа - это, безусловно нечто особенное (было). К великому сожалению уходят мастера, а им на смену - пустота.
Прошедшее время да ещё в среднем роде - не применимо к одесской художественной школе.Безусловно события последних трёх десятилетий не могли положительно сказаться .И сегодняшние метания в области образования не добавляют оптимизма.Плюс жесткая экономическая действительность и генерирование около художественными кругами идеи быстрого обогащения вынуждают молодых художников иногда забывать что талант надо развивать в труде и ученьи.Пустоты с уходом мэтров нет.Коллекционеры и искусствоведы по новому смотрят и оценивают художников находившихся "в тени" и ,судя по выставкам ,ценителей одесской школы ждут новые открытия.
Этот пользователь сказал Спасибо за это полезное сообщение:
CФЕРА ТЯЖІННЯ Олексія Маліка
(Інтерв'ю з художником)
Олексій Малік тяжіє до складання лірико-епічних творів, до сюжетності, проте мова його живопису важко піддається перекладу мовою слів. Його мова - рухлива експресія контрастних кольорових плям і ліній, невимушені переходи від предметності до абстракції, експромти і метаморфози пластики письма, вибух особистісних рефлексій і сплеск довільних асоціацій, все нові й нові нюанси у значеннях цілком визначених понять. Його живописні твори відзначаються виваженістю композиційної побудови, інтенсивністю локального кольору, підкресленою декоративністю, часом нагадують картони вітражів, часом гобелени, часом серію кольорових ліноритів. Дослідною ділянкою його творчого городу є не так портретність зображення чи типовість обставин певної дії, як міжособистісні стосунки портретованих, характер зв’язків між ними. Творче кредо: «Предмет моєї уваги в мистецтві – Людина і середовище її існування. Пріоритет віддаю внутрішньому змісту над зовнішнім…» - окреслює гуманістичну спрямованість його мистецьких пошуків. Ми зустрілися в майстерні художника по закінченні його персональної виставки в Одеському художньому музеї (лютий 2009).
Читать дальше...
Володимир Кабаченко: Олексію, твоя виставка має назву «У сфері тяжіння», з чим це пов’язано?
Олексій Малік: Тут декілька аспектів можна простежити. По-перше, це образи, що притягуються один до одного, образи, що взаємодіють. Це, звичайно, закохані, апогей тяжіння - любов , та сила, що притягує людей одне до одного. По-друге, це образи, що близькі мені особисто, до яких я тяжію. Всі твори, що залучені до цього проекту, всі образи тим чи іншим чином пов’язані цією силою тяжіння, це може бути чоловік і жінка, це можуть бути і предмети побуту між якими існують ці зв’язки, це і решта сюжетів, у яких ця тема має розвиток і продовження…
В.К.: І, щоразу навзаєм?
О.М.: Ні, дякую що підказав. Тема взаємності у стосунках була для мене важливою деякий час тому. Всі картини я піддаю режисурі, я не пишу постановочно з натури, для мене це враження від натури, яке я переживаю і трансформую . Але таке було, я хотів щоб ці образи були світлими, ці стосунки гармонійними, взаємне тяжіння обов’язковим.(« Пісня про паперовій кораблик» (1999), «Дует» (2006). Та з якогось моменту мені це стало набридати, я відчув що цей підхід однобокий, що він штучно створений мною для мене ж, і вирішив – а нащо себе обмежувати, адже життя просякнуте протиріччями від політики до побуту – є любов, й нелюбов. Одне без другого не існує, від любові до ненависті лише крок. Тому у цьому проекті, що називається - «У сфері тяжіння», є теза, а є й антитеза.( «Побачення» (2009), «На старті» (2009).
В.К.: Мінливість форми, трансформації предмету зображення, постійні трансформації зв’язків між предметами накладають свій відбиток на зміст твору, сутність того, що власне відбувається. З іншого боку – метаморфози форми збуджують уяву глядача, ускладнюють «прочитання», спричиняють неоднозначне сприйняття твору мистецтва. Що це для автора – свідомий хід, чи прикра недосконалість мистецького вислову, чи звичайна недомовленість?
О.М.: Для мене це недомовленість, протиставлення визначеній однозначності. Як і те, що мінливість форми – це протиставлення застиглості… Постійний рух – статичності. Життя- це рух, мінливість. В мистецтві мені подобається імпровізація, динаміка, «джазовість». Я свідомо цього прагну.
В.К.: Гадаю, не будеш заперечувати того, що як художник ти сформувався в Одесі, не зважаючи на те, що професійну освіту здобув у Харкові і між мистецькими традиціями цих міст є суттєві відмінності. Одеська школа сьогодні, як і сотню років тому, відзначається різнобарв’ям творчих пошуків, об’єднує творчі доробки різних за стилістичною спрямованістю мистців, традиційно існує певна спадкоємність мистецьких поколінь, а як складаються в тебе стосунки із школою?
О.М. :Так я сформувався як художник в Одесі. Приїхав до Одеси молодим художником, ще не визначившись в якому напрямку йти, не уявляючи, що то є - Одеса, чим є її мистецьке життя. І вже на місці освоював ці горизонти, занурювався у цей простір. Безумовно, я мав якісь уподобання, інтуїтивні поривання, щось мені подобалося, щось – ні, але я побачив цілий пласт культури, близькоі до моіх уподобань того часу. Сподобалася, зокрема, твоя творчість, творчість якоїсь частини наших з тобою однолітків, творчість старших за віком мистців. За мовою, за світовідчуттям мені це було близьким, в одеському середовищі я не відчував себе одинаком. Позиціоную себе в мистецтві з авангардизмом у більшій мірі, ніж з традиціоналізмом, хоча під час навчання я цілком серйозно ставився до академічних студій майстрів радянської школи, що вміли і могли подати ці секрети, цю основу - я це отримав. Водночас я відчував – мені цього не достатньо, з одного боку – я вдячний своїм вчителям, з іншого боку – мене це не влаштовувало. З цього моменту - завершення навчання, я почав свій творчий пошук. Мене цікавить досвід колег, я не можу заперечувати деякий вплив на свою творчість, та є і внутрішній спротив – вважаю, що не має бути ніяких кумирів.
Місце школи з такої позиції не є головним. Школа – окреслення певного мистецького горизонту, база для самовизначення. Можна бути учнем Сергія Герасимова чи Марка Шагала – й лишитися учнем на все життя, лише учнем… Завдання художника - визначити своє творче обличчя, а не користуватись мовою свого вчителя. I тут треба ідти далі, відштовхнувшись від «школи», і для мене це э головне..
В.К.: Отже, бійся людини, що прочитала лише одну книгу?
О.М.: Власне, школа – це прочитання кількох книжок, відчуття силового поля в якому ти починаєш орієнтуватися. Я отримав свою школу, їй велика подяка – цій школі, але вже є власна позиція, є інші орієнтири і підсумок цієї виставки – ще крок на цьому шляху.
В.К.: Сьогодні значний прошарок наших земляків позиціонує себе із одеською школою живопису, запевняє у власній професійній спроможності себе та шанувальників образотворчості , до того ж часто-густо без вагомих на те підстав. Полотно, олійна фарба – і це вже живопис! А хто затиснув у жменю пензля – вже має підстави вважати себе живописцем! До живописців зараховують себе всі, кому не ліньки. З іншого боку теперішній стан культури нашої спільноти не дозволяє спитати прямо – а яке відношення до живопису, як високого мистецтва, мають такі мистці - це викликає щире обурення, ще б пак – стою на сторожі своїх прав! Розмитість меж між видами мистецтв, невизначеність оціночних критеріїв, кволість фахової критики дозволяють їм цілком комфортно себе відчувати у нинішній ситуації, а можливість отримувати гроші за свою працю – вважати себе професіоналами. Це стосується не тільки живопису, гортаєш сторінки каталогу скульптури і ловиш себе на думці – та це скоріше нагадує декоративно-прикладне мистецтво. Здається, що незабаром останнім бастіоном класичного мистецтва може залишитися станкова графіка…
О.М.: Прикро, але в Одесі немає міцної традиції у галузях графіки і скульптури, є одиниці, є цікаві майстри, але це скоріше виключення з правил, ніж сталий творчий прошарок. Зовсім інакше це виглядає в інших культурних центрах, і це мене здивувало, коли сюди приїхав. І справа, як на мене, не стільки у одеській ментальності , скільки у відсутності профільного Вузу, що охоплював би ці галузі. Є художнє училище з давніми і добрими історичними традиціями, які я сьогодні сприймаю, як достатньо консервативні. Коли мені довелося там працювати - стало зрозуміло , що зрушити там щось в бік сучасності практично неможливо,… майже все лишилося, як за радянських часів. Це застиглість, орієнтованна тільки на реалістичний живопис (все інше – другорядне). Інакше виглядає ситуація в інших містах, візьмемо Львів чи Київ – там є художні Академії , що охоплюють всі галузі, починаючи від станкового та монументально-декоративного живопису, станкової та книжкової графіки, плакату, дизайну інтер’єра, промислового дизайну, промграфіки, костюму, історії мистецтв. Це Вузи із значним спектром можливостей. Якщо є такий заклад, виховуються кадри, кузня працює – то є люди, що цим займаються, з’являються нові майстри… Подібна ситуація у Харкові, а в Одесі, на жаль, склалася інша ситуація - в нашому регіоні багато талантів, які вимушені навчатися у інших центрах, і часом там і залишатися…
В.К.: Тому одесити «стоять на воротях в червоних чоботях» і вихваляють своє училище! Справді, якщо Кіріак Костанді навчав Павла Волокидіна, Павло Волокидін навчав Миколу Шелюта, Микола Шелюта навчав Костянтина Ломикіна - передаючи майстерність з рук у руки безперервно, протягом тривалого часу, у стінах одного навчального закладу - це вже нагадує епос… За тим місцем, що займає цей навчальний заклад в історії художнього життя міста, жоден із одеських Вузів не можливо порівнювати з училищем.
О.М.: У якійсь мірі це поле заповнює художньо-графічний факультет Одеського педагогічного університету. Знову таки, завдячуючи долі, зараз я там викладаю. Там були і є цікаві художники-викладачі, творчі особистості, які спроможні виховати професійних художників. Але це все ж таки педагогічний навчальний заклад, системної художньої освіти він не дає. Зараз в Академії архітектури з’явився художній факультет, де викладають наші колеги - дай Бог щоб все в них вийшло і факультет існував, бо це все не так просто – в Одесі вже була Академія мистецтв, три роки проіснувала, а далі – немає фінансування та й годі.
В.К.: Олексію, а чим для тебе особисто є викладання - формою існування в мистецтві, способом заробити гроші, можливо є й інші мотиви?
О.М.: Для мене - якщо ти викладаєш, насамперед маєш чітко знати предмет викладання, не маєш права на сумніви, повинен все визначати – все це мене змушує чітко освідомити своє місце. Якщо художник малює в майстерні – багато що в нього проходить інтуїтивно, несвідомо, не завжди він може назвати те, що відбувається, але викладач зобов’язаний чітко відповідати на питання учнів і в свідомості мати таку ж чіткість. Завдяки педагогічному досвіду я це вже маю. Як художник – я постійно працюю і в творчій майстерні і в навчальній .
В.К.: А чим є контакти зі студентами?
О.М.: Бувають різні студенти, але я орієнтуюся на тих, у кого потенціал найбільш високий. Тут контактуєш з особистостями, що через якихось п’ять років будуть нашими колегами і це дуже цікаво. Інтерес у взаімообміні - ти віддаєш учню свій досвід і бачиш - як він проростає і повертається до тебе із зовсім несподіваного боку, про який ти навіть і гадки не мав, тобто йде взаємне збагачення, взаємообіг. І ще одне - сьогодні для художника важливо мати хоч невеличку, але все ж таки заробітну платню, адже картини продаються не кожного дня.
В.К. : Художник працює над твором на замовлення чи не має такого замовлення, визнає чи відкидає власну заанганжованість, отримує суспільне визнання своєї творчості чи ні, виховує майбутніх художників чи працює у видавництві – в якій ділянці, для кого, для чого він це робить сьогодні? Минає десяток-другий років і змінюється розуміння визначень «академізм», «авангардизм», ставлення до цих напрямків, але лишається незмінним поняття «школа». Як ти уявляєш собі ідеал таких відношень і як це складається насправді?
О.М.: Я працюю нині в ділянці живопису, так склалося. Це за другою освітою я графік, але училище я закінчив, як живописець. Я б ще й у ділянці скульптури попрацював, але такий досвід у мене був лише в художній школі, зараз все якось руки не доходять. В Одеському художньому училищі я викладав на дизайнерському відділені, вів рисунок, живопис і композицію, композиція там спеціальна, проектного напрямку. Але, знов таки, рисунок і живопис це академічні дисципліни, вимоги до них розповсюджуються на всі відділення. Зараз, в університеті я викладаю ті ж самі предмети, але тут композиция станкового живопису. Час іде, змінюється життя і розуміння академізму також змінюється. Поняття художників старшого покоління, життя яких – чесне служіння мистецтву , дають добрі базові знання своїм учням. Та існують і до базових знань різні підходи… Я також перебуваю у цьому стані вже не один рік – вношу свій внесок у підготовку майбутніх художників, у формування обличчя одеської школи. Я не даю оцінок власній праці – прийде час і можливо моя праця принесе свої плоди. Стан школи тридцять років тому, коли ми були студентами, відзначався достатньо високого рівня професійною підготовкою, хоча й достатньо однобоко трактованою. Нині, я гадаю, підготовка студентів має бути більш різноплановою, більш різнобарвною. Існують загальні основи композиції, кольорова грамота, які об’єднують всі напрямки в мистецтві в єдине ціле . Є художники, які мають визначений спектр якостей, що дозволяють назвати їх професіоналами і є інші - яких можна назвати лише аматорами. І не має значення – чи це абстракціоніст, чи реаліст, чи це авангардист, чи традиціоналіст.
В.К.: А яким би ти хотів бачити свого глядача?
О.М.: Хочу бачити глядача, що зрозумів би мою творчість. Я спостерігав за реакцією відвідувачів виставки - потрібна підготовка, якої іноді бракує…
В.К. : А як відбувалося твоє творче становлення в Одесі, чим є для тебе живописна творчість сьогодні, чи є плани на майбутнє?
О.М. : У свій час, коли я тільки приїхав до Одеси, я був налаштований більш графічно, займався плакатом і до спілки вступив як плакатист. Я і сьогодні не вважаю це другосортним мистецтвом, як багато хто вважає в Одесі - це той пласт, який тут не розроблений, знов таки, вибачте, порівняно з Харковом. Згодом, почавши викладання в Одеському училищі, я відчув необхідність визначити для себе – хто ж я такий, якщо викладаю живопис. Це мене підштовхнуло до переосмислення пріоритетів, це був поштовх у бік живопису. Графікою я не мав можливості займатися щільно, хоча й мав бажання - не мав майстерні, не мав станка. А коли отримав майстерню – вже не мав бажання. До того ж з’явилися комп’ютери, нові можливості, нові технології - я переключився на це, не повертаючись вже до офортного станка. Інколи мені закидають – та це ж комп’ютер, а ти спробуй зробити це на комп’ютері... Комп’ютер інструмент не менш вагомий, ніж пензель чи фарба для художника. Далеко не кожен це здатен зробити – потрібне мислення дизайнера- художника, освоєння інших форм праці. Я роблю плакати, буклети, іншу графічну продукцію і мені це цікаво, бо вони - творчий продукт. Це те, що ми колись робили на рівні прибрати – додати ручками, намалювати, ножицями вирізати і пересунути вправо –вліво, фотографувати і наклеювати, а тепер є інструмент, яким все це легко можна зробити. А композиція залежить від здатності до художнього мислення, якщо його немає – буде видно, що робив не професіонал. А тепер до планів – є таке питання! У живописі я імпровізатор, я й в житті імпровізатор – чітко визначених планів не маю - через рік я зроблю се, а через два роки буду робити те – такого немає і не може бути, адже всі плани корегуються життям. Є одне - бажання творити. Сутність творчості в тому, щоб створити продукт і донести його до глядача. Писав живопис, просуваючись інтуітивно, часто переписував його, сам себе критикував і не показував його глядачеві… А коли хтось потрапляв до мене в майстерню і казав: «Та це ж закінчена річ!», і це корегувало мої пошуки, бо для мене в той час це був процес заради процесу. Я не пишу живопис тільки заради вдячності клієнта. У мене немає мецената чи замовника на живопис, крім мене самого. Не має керівника моїм творчим процесом, я є замовник і виконавець в одній особі та й врешті сам собі суддя. Для мене акт виставки - це розрізав сам себе навпіл і показав усьому народові, не дуже це приємно, бо не все є досконалим … але з іншого боку - це потрібно робити заради того, щоби почути відгуки на те, що я зробив. І ці відгуки дуже різні – від оплесків за новітність до звинувачень у бездуховності…
В.К.: Отже, шлях до персональної виставки живопису йшов долиною графіки, зокрема плакату, певний карб лишило й викладання в училищі, а згодом в університеті, спілкування зі студентами та коллегами. Розглянемо більш детально обставини цього шляху на сучасному етапі – як відбувається процес праці над твором, як ти ставишся до праці над натурним мотивом?
О.М. : Для мене важливо від натури отримати імпульс, нові враження, отримати те, що чіпляє мене… В натурі є різні компоненти і знаходиш те, що саме тебе цікавить найбільше і з цього починається мій живопис Завдання в тому, щоб віднайти цей ключовий момент, щоб саме він стався. А письмо з натури я постійно практикую в учбових постановках…
В.К.: Постійно працюєш разом із студентами?
О.М.: Буває іноді… Крім того я постійно спостерігаю цей процес : студенти часто-густо не вміють зкомпонувати, не володіють можливостями кольору, не можуть завершити, не знають де і коли поставити акценти - я час від часу це просто показую.
В.К.: А щодо пленерної практики?
О.М.: Етюди з натури на пленері – це мені цікаво як підготовчий матеріал для подальшого використання в композиціях.
В.К.: І ніколи не виникало бажання написати скибку стиглого кавуна і пляшку зеленого скла на білому столі – і все це на повітрі, на сонці, у реальному просторі?
О.М.: Виникає, але … я не відтворюю ілюзорний простір (як колись мене вчили), я прийшов до іншої образотворчої мови. Просторові відносини між об’єктами не є головними у моїй праці… Головне для мене емоційне сприйняття об’єкту зображення, кольорова площина, ритм, взаємовідносини пластики… А ці надбання опосередковані – потрібне певне відсторонення. Я брав участь у пленерах в Гагаузії, Придністров’ї , Чугуєві… Пленери традиційної орієнтації - виїздив на природу, писав там етюди, але як правило невеличкі - потім повертався там таки до майстерні і за етюдним мотивом працював над твором більшого формату . Якщо б не було першого контакту з натурою – етюду, звідки б узявся готовий твір?
В.К. : Як часто повертаєшся до твору, переписуєш його, вносиш уточнення?
О.М.: Працюю по- різному. Останнім часом пишу так, що не повертаюся. І до цього спонукають виставки. Коли готуєшся до виставки, визріває проект, часу завжди бракує. З’являється загальна об’єднуюча ідея , бо останні мої виставки – це не просто картини, що написані протягом життя, це праця в руслі певної теми, і у контексті якої вирішую загальний простір виставки. Коли ущільнюється час, не маєш можливості довго бавитися з фарбою, максимально налаштовуєшся на кінцевий результат - полотно треба написати за сьогодні й завтра. Але до цього йде копітка робота над начерками, ескізами в кольорі (3 варианти, як мінімум). Це стан сильного нервового збудження, стискуєшся в кулак – і видаєш. Твори, написані у такий спосіб - виглядають єкспресивними, невимушенними , створеними на одному подиху… В інших випадках, коли часу достатньо, пишеш багато сеансів, повертаєшься до полотна через деякий час, знову відставляєш… інколи фіксуєш ці стадії фотоапаратом – перший сеанс, другий, десятий, а згодом дивишся на ті фото й бачиш, що на п’ятому сеансі було краще ніж на десятому. І думаєш –«А нащо? Треба було зупинитися.» А коли працюєш швидко – спрацьовує інше – те, що тебе дисциплінує і ти не встигаєш зіпсувати роботу. Не варто повертатися до того, що вже минуло, краще зробити нове.
Розмову вів Володимир Кабаченко
Березень 2009 року
Последний раз редактировалось amalic; 17.04.2009 в 20:56.
Причина: ошибки
Этот пользователь сказал Спасибо amalic за это полезное сообщение:
В кафе-кондитеской "Чайка", что на углу Б. Арнаутской и лейтенанта Шмидта (Одесса) открылась совместная выставка Алексея Малика и Сергея Кириченко. (42 работы)
Вы знаете (обращаюсь ко всем), я - таки зашла в кафе-кондитерскую, чтобы взглянуть, как говорится, вживую. Вышла с весьма положительными эмоциями. Для себя сделала вывод, что для того, чтобы называться одесским художником, необязательно писать лишь Черное море и Дерибасовскую с горсадом. Одесса настолько многолика, многогранна и колоритна, она и в шуме прибоя, и в подвалах на Молдованке, на Приморском бульваре в гостинице "Лондонская", и в "забегаловках" в районе "Нового базара". После просмотра экспозиции могу сказать, что А.Малик - одесский художник.
Эти 3 пользователя(ей) сказали Спасибо Вивьен за это полезное сообщение:
Мне неинтересно. Может завтра кто-то заинтересуется Вашим переводом. Мне интересно о чём думает человек размещая подобный материал.
Вот перевод на русский язык . Простите, но первая публикация на украинском (предназначалась для публикации в украинском издании).
Cфера притяжения Алексея Малика
(интервью с художником)
Алексей Малик тяготеет к составлению лирико-эпический произведений, к сюжетности, однако язык его живописи трудно поддается переводу на язык слов. Его язык - подвижная экспрессия контрастных цветовых пятен и линий, непринужденные переходы от предметности к абстракции, экспромты и метаморфозы пластики письма, взрыв личностных рефлексий и всплеск произвольных ассоциаций, все новые и новые нюансы в значениях вполне определенных понятий. Его живописные произведения отмечаются взвешенностью композиционного построения, интенсивностью локального цвета, подчеркнутой декоративностью, порой напоминают картоны витражей, порой гобелены, порой серию цветных линогравюр. Исследовательской участком его творческого движения есть не столько портретность изображения или типичность обстоятельств определенного действия, как межличностные отношения рисуемых, характер связей между ними. Творческое кредо: «Предмет моего внимания в искусстве - человек и среда его обитания. Приоритет отдаю внутреннем содержания над внешним ... »- описывает гуманистическую направленность его творческих поисков. Мы встретились в мастерской художника по окончании его персональной выставки в Одесском художественном музее (февраль 2009).
Читать дальше...
Владимир Кабаченко: Алексей, твоя выставка называется «В сфере притяжения», с чем это связано?
Алексей Малик: Здесь можно проследить несколько аспектов. Во-первых, это образы, которые притягиваются друг к другу, образы, которые взаимодействуют. Это, конечно, влюбленные. Апогей притяжения - любовь, та сила, которая притягивает людей друг к другу. Во-вторых, это образы, близкие мне лично, к которым тяготею я. Все произведения, которые привлечены к этому проекту, все образы тем или иным образом связаны этой силой притяжения, это может быть мужчина и женщина, это могут быть и предметы быта, между которыми существуют подобные связи, это и остальные сюжеты, в которых эта тема имеет развитие и продолжение ...
В.К.: И каждый раз взаимно?
А.М.: Нет, спасибо, что подсказал. Тема взаимности в отношениях была для меня важной некоторое время назад. Все картины я подвергаю режиссуре, я почти не пишу постановочные с натуры, для меня этого мало, мне важно впечатление от натуры, мысли, которые возникают по ее поводу, эти переживания ведут к определенным трансформациям образа. Так было, я хотел чтобы эти образы были светлыми, эти отношения гармоничными, взаимное притяжение обязательным ( «Песня о бумажной кораблик» (1999), «Дуэт» (2006). Но с какого момента мне это стало надоедать, я почувствовал что этот подход однобок, и решил - а зачем себя ограничивать, ведь жизнь пропитана противоречиями (и сегодня и всегда это было) от политики до быта - есть любовь, и антилюбовь. Одно без второго не существует, от любви до ненависти всего шаг. Поэтому в этом проекте «В сфере притяжения», есть тезис, а есть и антитезис ( «Свидание» (2009), «На старте» (2009). Есть новые, мне интересные опыты. От умиления, идеализации до фарса…
В.К.: Изменчивость формы, трансформации предмета изображения, постоянные искажения связей между предметами накладывают свой отпечаток на содержание произведения, сущность того, что собственно происходит. С другой стороны - метаморфозы формы возбуждают воображение зрителя, усложняют «прочтения», вызывают неоднозначное восприятие произведения искусства. Что это для тебя - сознательный ход, или досадная несовершенство художественного выражения, или обычная недосказанность?
А.М.: Для меня это определенная недосказанность, некоторая свобода выбора для зрителя (пусть подумает…) противопоставление устоявшейся однозначности. Как и то, что изменчивость формы - это противопоставление консервативному застою ... Постоянное движение - статичности. Жизнь-это движение, изменчивость. В искусстве мне нравится импровизация, динамика исполнения, «джазовость». Я сознательно к этому стремлюсь.
В.К.: Думаю, не станешь отрицать, что как художник ты сформировался в Одессе, несмотря на то, что профессиональное образование получил в Харькове и между художественными традициями этих городов есть существенные различия. Одесская школа сегодня, как и сотню лет назад, отмечается множеством творческих поисков, объединяет творческие работы разных по стилистической направленности, традиционно существует определенная преемственность творческих поколений, а как складываются у тебя отношения со школой?
А.М. : Да я сформировался как художник в Одессе. Приехал в Одессу молодым художником, еще не определившись окончательно в каком направлении идти, не представляя, что это - Одесса, чем является ее художественная жизнь. И уже на месте покорял эти горизонты, погружался в это пространство. Безусловно, я имел какие-то предпочтения, интуитивные стремления, что-то мне нравилось, что-то - нет, но я увидел целый пласт культуры, близкой моим вкусам того времени. Понравилась, в частности, твое творчество, творчество какой-то части наших с тобой ровесников, творчество старших по возрасту мастеров. По языку, по мироощущению я нашел себе близкое, в одесской среде я не почувствовал себя одиноким. Позиционирую себя в искусстве с авангардом в большей мере, чем с традиционализмом, хотя во время учебы я вполне серьезно постигал академический опыт мастеров советской школы, их професиональные секреты, навыки - я это получил. Одновременно почувствовал - мне этого не достаточно, с одной стороны - я благодарен своим учителям, с другой стороны - меня это не устраивало. С этого момента - завершения обучения, я начал свой творческий поиск. Меня радовали успехи коллег, я не могу отрицать некоторое влияние их на свое творчество, но было и внутреннее сопротивление - считаю, что не должно быть никаких кумиров.
Место школы с такой позиции не является главным. Школа - очерчивание определенного художественного горизонта, база для самоопределения. Можно быть учеником Сергея Герасимова или Марка Шагала - и остаться учеником на всю жизнь, лишь учеником ... Задача художника - определить свое творческое лицо, а не пользоваться языком своего учителя. I тут надо идти дальше, оттолкнувшись от «школы», и для меня это являлось главным ..
В.К.: Итак, бойся человека, прочитавшего только одну книгу?
А.М.: Собственно, школа - это прочтения нескольких книг, ощущение силового поля , в котором ты начинаешь ориентироваться. Я получил свою школу, ей большое спасибо, но уже есть собственная позиция, есть другие ориентиры и итог этой выставки - еще шаг на этом пути.
В.К.: Сегодня значительный слой наших земляков позиционирует себя с одесской школой живописи, уверяют в своей профессиональной способности себя и поклонников изобразительного искусства, причем зачастую без веских на то оснований. Холст, масляная краска - и это уже живопись! И если у тебя в руках кисти - уже имеет основания считать себя живописцем! К живописцам причисляют себя все, кому не лень. С другой стороны настоящее состояние культуры нашего сообщества не позволяет спросить прямо - а какое отношение к живописи, как высокому искусству, имеют такие мастера - это вызывает искреннее возмущение, еще бы - стою на страже своих прав! Размытость границ между видами искусств, неопределенность оценочных критериев, вялость профессиональной критики позволяют им вполне комфортно себя чувствовать в нынешней ситуации, а возможность получать деньги за свой труд - считать себя профессионалами. Это касается не только живописи, листаем страницы каталога скульптуры и ловишь себя на мысли - и это скорее напоминает декоративно-прикладное искусство. Кажется, что вскоре последним бастионом классического искусства может остаться станковой графика ...
А.М.: Досадно, но в Одессе нет прочной традиции в области графики и скульптуры, есть единицы, есть интересные мастера, но это скорее исключение из правил, чем полноценная творческая среда. Совсем иначе это выглядит в других культурных центрах, и это меня удивило, когда я это понял. И дело, на мой взгляд, не столько в одесской ментальности, сколько в отсутствии профильного ВУЗа, который охватывал бы эти отрасли. Есть художественное училище с давними и хорошими историческими традициями, которые я воспринимаю, как достаточно консервативны. Когда мне пришлось там работать - стало ясно, что сдвинуть там что-то в сторону современности практически невозможно ... почти все осталось, как в советские времена. Это застой, ориентованный только на реалистическую живопись (все остальное – второстепенно). Иначе выглядит ситуация в других городах, возьмем Львов или Киев - там есть художественные академии, охватывающие все отрасли, начиная от станковой и монументально-декоративной живописи, станковой и книжной графики, плаката, дизайна интерьера, промышленного дизайна, промграфикы, и заканчивая костюмом, историей искусства и т. д.. Это Вузы со значительным спектром возможностей. Если есть такие учебные заведения, воспитываются кадры, работает конвеер - то есть постоянный приток людей, которые этим занимаются, появляются новые мастера ... Подобная ситуация и в Харькове, а в Одессе, к сожалению, сложилась иная ситуация - в нашем регионе много талантов, которые вынуждены учиться в других центрах, и порой там и оставаться ...
В.К.: Потому одесситы «стоят на ворот в красных сапогах» и нахваливают свое училище! Действительно, если Кириак Костанди учил Павла Волокидина, Павел Волокидин учил Николая Шелюта, Николай Шелюта учил Константина Ломикина - передавая мастерство из рук в руки непрерывно, в течение длительного времени, в стенах одного учебного заведения - это уже напоминает эпос ... За тем местом, которое занимает это учебное заведение в истории художественной жизни города, ни один из одесских ВУЗов нельзя сравнить с училищем.
А.М.: В какой степени это поле заполняет художественно-графический факультет Одесского педагогического университета им Ушинского. Опять таки, благодаря судьбе, сейчас я там преподаю. Там были и есть интересные художники-преподаватели, творческие личности, которые способны воспитать профессиональных художников. Но это все же педагогическое учебное заведение, системного художественного образования он не дает. Сейчас в Академии архитектуры появился художественный институт, где преподают наши коллеги - дай Бог чтобы все у них получилось и факультет существовал, потому как это все не так просто - в Одессе уже была Академия искусств, три года просуществовала, а дальше - нет финансирования и и только.
В.К.: Алексей, а чем для тебя лично является преподавание - формой существования в искусстве, способом заработать деньги, возможно есть и другие мотивы?
А.М.: Чтобы излагаеть нечто, необходимо четко знать предмет преподавания, не имеешь права на сомнения. Это меня заставляет постоянно исследовать художесвенную практику. Если художник рисует в мастерской - многое в нем проходит интуитивно, неосознанно, не всегда он может назвать то, что происходит, но преподаватель обязан четко отвечать на вопросы учеников и в сознании иметь такую же четкость. Благодаря педагогическому опыту я это уже имею. Как художник я постоянно работаю в творческой мастерской и в учебной.
В.К.: А чем является контакт со студентами?
А.М.: Бывают разные студенты, но я ориентируюсь на тех, у кого потенциал наиболее высок. Здесь контактируешь с личностями, которые через каких-нибудь пять лет будут нашими коллегами и это очень интересно. Интерес во взаимообогащении - ты отдаешь ученику свой опыт и видишь - как он прорастает и возвращается к тебе порой с совершенно другой неожиданной стороны, т.е. идет взаимное обогащение. И еще одно - сегодня для художника важно иметь хоть небольшую, но все же заработную плату, ведь картины продаются не каждый день.
В.К. : Художник работает над произведением под заказ или не имеет такого заказа, признает или отвергает собственную заанганжированность, получает общественное признание своего творчества или нет, воспитывает будущих художников или работает в издательстве - в какой области, для кого, для чего ты это делаешь сегодня? Проходит десяток-другой лет и изменяется понимание определений «академизм», «авангардизм», отношение к этим направлениям, но остается неизменным понятие «школа». Как ты представляешь себе идеал таких отношений и как это складывается на самом деле?
А.М.: Я работаю сейчас в области живописи, так сложилось. Это по второму образованию я график, но училище я закончил, как живописец. Я бы еще и в области скульптуры поработал, но такой опыт у меня был только в художественной школе, сейчас все как-то руки не доходят. В Одесском художественном училище я преподавал на дизайнерском отделении, вел рисунок, живопись и композицию, композиция там специальная, проектного направления. Но, опять таки, рисунок и живопись это академические дисциплины, требования к ним распространяются на все отделения. Сейчас, в университете я преподаю те же предметы, но здесь композиции станковой живописи. Время идет, меняется жизнь и понимание академизма также изменяется. Понятие художников старшего поколения, жизнь которых - честное служение искусству, дают хорошие базовые знания своим ученикам. Но существуют и к базовым знаниям разные подходы ... Я также нахожусь в этом состоянии уже не один год - вношу свой вклад в подготовку будущих художников, в формирование лица одесской школы. Я не даю оценок собственной работы - придет время и, возможно, моя работа принесет свои плоды. Состояние школы тридцать лет назад, когда мы были студентами, отмечался достаточно высокого уровня профессиональной подготовкой, хотя и достаточно односторонней. Сейчас, я думаю, подготовка студентов должна быть более разноплановой, в разных стилях. Существуют общие основы композиции, цветная грамота, объединяющие все направления в искусстве в единое целое. Есть художники, которые овладели базовыми знаниями , которые позволяют назвать их профессионалами и есть другие - которых можно назвать лишь любителями. И не имеет значения – будь ты абстракционист или реалист, называешь себя авангардистом или традиционалистом.
В.К.: А каким бы ты хотел видеть своего зрителя?
А.М.: Хочу видеть зрителя, который понимал бы мое творчество. Я наблюдал за реакцией посетителей выставки – зритель часто не готов к восприятию, не хватает элементарных знаний…
В.К. : А как происходило твое творческое становление в Одессе, чем является для тебя живописная творчество сегодня, есть ли планы на будущее?
А.М. : В свое время, когда я только приехал в Одессу, я был настроен более графически, занимался плакатом и в союз вступал как плакатист. Я и сегодня не считаю это второсортным искусством, как многие считают в Одессе - это тот пласт, который у нас не разработан, опять таки, извините, по сравнению с Харьковом. Позже, начав преподавание в Одесском училище, я почувствовал необходимость определить для себя - кто же я, если преподаю живопись. Это меня подтолкнуло к переосмыслению приоритетов, это был толчок в сторону живописи. Графикой я не имел возможности заниматься плотно, хотя и имел желание - не имел мастерской, не имел станка. А когда появмлась мастерская - уже не имел желания. К тому же появились компьютеры, новые возможности, новые технологии - я переключился на это, не возвращаясь уже к офортному станку. Иногда мне говорят по поводу работ - это же компьютер, а ты попробуй сделать это на компьютере ... Компьютер инструмент не менее весомый, чем кисть или краска для художника. Далеко не каждый это способен сделать - нужно мышление дизайнера-художника, освоение других форм труда. Я делаю плакаты, буклеты, каталоги и другую графическую продукцию и мне это интересно, потому что они - творческий продукт. Это то, что мы когда-то делали на уровне убрать - добавить ручками, нарисовать, ножницами вырезать и передвинуть вправо-влево, фотографировать и наклеивать, а теперь есть инструмент, которым все это легко можно сделать. А композиция зависит от способности к художественному мышлению, если его нет - будет видно, что делал не профессионал. А теперь к планам - есть такой вопрос! В живописи я импровизатор, я и в жизни импровизатор - четко определенных планов не имею - через год я сделаю то-то, а через два года буду делать это - такого нет и быть не может, ведь все планы корректируются жизнью. Есть одно - желание творить. Сущность творчества в том, чтобы создать продукт и донести его до зрителя. Вначале я писал живопись, продвигаясь интуитивно, часто переписывал, сам себя критиковал и не показывал её зрителю ... И когда кто-то попадал ко мне в мастерскую и говорил: «Да это же законченная вещь…», это корректировало мои поиски, потому что для меня в то время был важен сам процесс, искусство ради искусства. Я не пишу картины только ради благодарности клиента. У меня нет мецената или заказчика на живопись, кроме меня самого. Я сам заказчик и исполнитель в одном лице. Для меня акт выставки - это все равно, что разрезать себя пополам и показать внутренности всенародно, не очень это приятно, потому что не все является совершенным ... но с другой стороны - это нужно делать для того, чтобы услышать отзывы на то, что я сделал. И эти отзывы очень разные - от аплодисментов за новаторство до обвинений в бездуховности ...
В.К.: Итак, путь к персональной выставки живописи шел через графику, в частности плакат, определенный отпечаток оставили и преподавания в училище, а затем в университете, общение со студентами и коллегам. Рассмотрим более детально обстоятельства нв современном этапе – как проходит процесс сотворения произведения, как ты относишься к работе над натурным материалом?
А.М. : Для меня важно от натуры получить импульс, свои впечатления, получить то, что цепляет меня ... Натура представляет различные компоненты и находишь среди них то, что тебя интересует больше всего и с этого начинается моя живопись. Задача в том, чтобы случился этот ключевой момент, чтобы именно он произошел. А письмо с натуры я постоянно практикую в учебных постановках ...
В.К.: Постоянно работаешь вместе со студентами?
А.М.: Бывает иногда ... Кроме того я постоянно наблюдаю этот процесс: студенты зачастую не умеют скомпонувать, не используют возможности цвета, не могут завершить, не знают где и когда поставить акценты - я время от времени это просто показываю.
В.К.: А насчет пленерной практики?
А.М.: Этюды с натуры на пленере - это мне интересно как подготовительный материал для дальнейшего использования в композициях.
В.К.: И никогда не возникало желания написать ломоть спелого арбуза и бутылку зеленого стекла на белом столе - и все это на воздухе, на солнце, в реальном пространстве?
А.М.: Возникает, но ... я не рисую иллюзорное пространство (как когда меня учили), я пришел к другому изобразительному языку. Пространственные отношения между объектами не являются главными в моей работе ... Главное для меня эмоциональное восприятие изображения, цветовая плоскость, ритм, взаимоотношения цветопластики , слияние формы и содержания в единое целое... А эти достижения опосредованные - требуется определенное отстранение от натуры. Я принимал участие в пленерах в Гагаузии, Закарпатье, Приднестровье, Чугуеве ... пленеры традиционной ориентации - выезжал на природу, писал там этюды, делал зарисовки, но как правило небольшие - потом возвращался там же в мастерскую и по етюдным мотивам работал над произведением большего формата. Если бы не было первого контакта с натурой - этюда, откуда бы взялось готовое произведение?
В.К. : Как часто возвращаешься к произведению, переписыешь его, вносишь уточнения?
А.М.: Работаю по-разному. В последнее время пишу так, что не возвращаюсь. И к этому побуждают выставки. Когда готовишься к выставке, вызревает проект, времени всегда не хватает. Появляется общая объединяющая идея, потому что последние мои выставки - это не просто картины, написанные в течение жизни, это работа в русле определенной темы, и в контексте которой решаю общий пространство выставки. Когда уплотняется время, не имеешь возможности долго играть с краской, максимально настраиваешься на конечный результат - полотно надо написать за сегодня и завтра. Но до этого идет кропотливая работа над набросками, эскизами в цвете (3 варианта, как минимум). Это состояние сильного нервного возбуждения, собираешься в кулак - и с Богом… Произведения, написанные таким образом - выглядят експрессивнимы, естественными, созданными на одном дыхании ... В других случаях, когда времени достаточно, пишешь много сеансов, возвращаешься к полотну через некоторое время, снова отставляешь ... иногда фиксируешь эти стадии фотоаппаратом - первый сеанс, второй, десятый, а потом смотришь на эти фото и видишь, что на пятом сеансе было лучше чем на десятом. И думаешь - «А зачем? Надо было остановиться ... »А когда работаешь быстро - срабатывает другое - то, что тебя дисциплинирует и ты не успеваешь испортить работу. Не стоит возвращаться к тому, что уже прошло, лучше сделать новое.
13.04.2009, 23:34
Линейный вид
Похожие темы